Вступ
Коли ми говоримо про війну — у свідомості часто постають окопи, броня, втрати. Але поруч із цими образами існує ще одна війна — тиха, невидима, але не менш глибока. Це війна тиші між тими, хто був на передовій, і тими, хто залишився в тилу. Тиша, наповнена розгубленістю, болем, провиною, страхом не зрозуміти й бути не зрозумілим.
У своїй роботі я маю честь щодня чути голоси — військових, які повертаються додому, і цивільних, які залишались і тримали тил. У кожному з цих голосів звучить прохання. Не до досконалості. Не до правильності. А до справжньої присутності, до людяності, до поваги без пояснень.
Саме з цих розмов народився цей текст.
Ця стаття — не інструкція й не маніфест. Вона — спроба створити міст. Простір, де можна бути різними — і водночас поруч.
Де військові не мусять «пояснювати», а цивільні — «відпрацьовувати».
Де замість змагання в болю є гідність досвіду кожного.
Де з’являється можливість — просто бути. Бути разом, навіть коли важко. Навіть коли мовчки.
Бо ми всі — різні. Але ми всі — не самі.
📌 Кожен має свою війну — і кожен потребує спільного миру.
Цивільні й військові — це не два народи. Це одне суспільство, яке зазнало різних ран. І лише в діалозі ці рани можуть перетворитися на джерело сили.
Це запрошення — не до пояснень. А до тиші, в якій народжується довіра.
1. Психологічний конфлікт: «Ти не розумієш»
Мовчання як відповідь на нерозділений досвід
Війна змінює людину. Але ще більше змінює сприйняття світу довкола.
Коли військовий повертається з фронту, він потрапляє не просто в мирну зону — а у світ, де його досвід не має слів, а біль не має адресата. Це світ, який жив далі: кав’ярні, плани, розмови про серіали, суперечки про політику. Іноді здається, що тебе не помітили. Що твоє повернення не стало подією — бо ніхто не знає, куди покласти твій досвід.
У той самий час цивільні можуть щиро хотіти підтримати, але не знають як. Вони бояться сказати щось не так. Відчувають провину, розгубленість, і тому… мовчать.
Це мовчання — не злісне. Але воно ранить. Бо між досвідами виникає тиша — холодна, порожня, мов бетонна стіна.
І ця стіна має свою психологію.
Що відчуває ветеран:
• Уникання розмови:
«Все одно не зрозумієш» — це не агресія, а відчай. Це спосіб зберегти себе від знецінення чи нерозуміння.
• Агресія чи сарказм:
«Спробуй побути в Ізюмі» — відповідь, за якою стоїть крик: «Мій досвід — реальний. Не зменшуй його».
• Замкненість у родині:
Важко пояснювати близьким, що нічого не «закінчилося». Що тіло повернулося, а психіка — ще в дорозі.
• Відмова від допомоги:
Якщо психолог або волонтер сприймається як далекий від фронту — довіра зникає ще до першої фрази.
Коли не питають — виникає відчуження:
• Емоційна глухота:
Людина перестає реагувати. Вона вже не чекає, що хтось справді почує.
• Байдужість до «мирного життя»:
«Пішли б ви всі на фронт — тоді б побачили, що таке проблеми» — не злість, а фрустрація.
• Ізоляція:
Ветеран віддаляється від друзів, родини, соціуму. Відмовляється від спроб бути зрозумілим.
Психологічне тло цього конфлікту:
• Ветеран не має мови, щоб передати досвід.
Війна — це відчуття, образи, звуки, запахи. Це не вкладається в слова.
• Цивільний боїться спитати або не знає, як реагувати.
Тому тиша здається безпечнішою, хоч вона — теж бар’єр.
«Ти не розумієш» — це не образа. Це захисна реакція, яка приховує потребу бути почутим.
Це не закриті двері, а запрошення — бути поруч, навіть коли мовчання довше за слова.
📌 Інколи найважливіше, що можна сказати — це не порада, не питання, не оцінка.
А проста фраза:
«Я не знаю, що ти пережив. Але я тут. І я готовий бути поруч — без примусу, без поспіху, без очікувань».
2. Почуття провини у цивільних
Бути не на фронті — теж боляче
Після повномасштабного вторгнення багато цивільних зіткнулися з неочікуваною емоцією: почуттям провини за те, що вижили.
Ти не тримав зброї. Не був у штурмі. Не ховався в окопі. І хоча ти допомагав: носив коробки, віддавав гроші, молився, підтримував — усередині з’являється думка: «Цього замало».
Цей стан — не виняток. Це психоемоційна реальність великої кількості цивільних українців. Його не завжди видно ззовні. Але він впливає на вибір, комунікацію, самооцінку.
📌 Ця провина — не доказ байдужості. Це доказ співпереживання. Але вона не має керувати життям.
Що відчуває цивільна людина:
• Знецінення власної участі:
«Я лише волонтерив», «Я просто працював — це нічого у порівнянні з тими, хто втратив побратимів».
• Сором за “нормальне життя”:
Нове взуття, сміх у кафе, відпочинок — усе це викликає тіньове питання: «А чи маю я на це право?»
• Спроба “відпрацювати” право на безпеку:
Людина йде в постійне виснаження: більше допомагати, більше жертвувати, більше тримати, — аби хоч якось «збалансувати» своє мирне життя.
Це — травма тилу
Так само, як у фронтовиків є ПТСР, у цивільних є вторинна травма виживання.
Це коли людина не була в епіцентрі жахіть, але несвідомо відчуває відповідальність за тих, хто загинув.
Це — внутрішній конфлікт між вдячністю і провиною.
📌 І це вимагає не сорому, а турботи.
Як підтримати себе, якщо ти це відчуваєш:
• Не знецінюй свій шлях.
Кожен день, коли ти підтримував, мовчки тримав родину, шукав способи допомоги — це частина спільного фронту.
• Перетворюй провину на дію.
Замість самобичування — спитай: «Що я можу зробити сьогодні? Для кого бути опорою?»
• Дозволяй собі радість.
Сміх, задоволення, краса — це не зрада, а доказ, що життя триває. Це — честь тим, хто зробив це можливим.
• Говори з ветеранами чесно, без самобичування.
Скажи: «Мені складно. Я відчуваю сором, але хочу бути поряд». Ця чесність створює міст.
Висновок
📌 Почуття провини — природна емоція. Але вона не має стати стилем життя.
Ніхто не народжений, щоб «відпрацьовувати» чи «доказувати» своє право на життя.
Твоє життя — це цінність. Не компенсація, не обов’язок, не докір. А доказ того, що ми — живі.
І саме цим життям — з любов’ю, присутністю, турботою — ти вже шануєш тих, хто не повернувся.
Живи не замість когось. А поруч із памʼяттю. І з вибором творити світ, у якому хочеться жити.
3. Спільні точки опори
Те, що тримає, навіть коли досвіди не збігаються
Коли один бачить війну через приціл, а інший — через екран телефону, між ними легко виникає дистанція. Але є речі, які не потребують однакового досвіду.
Є точки опори, які проживають усі, незалежно від ролі: і той, хто воював, і той, хто варив борщ для ТРО, і той, хто обіймав дитину в підвалі.
Саме ці точки стають фундаментом нової єдності, яка тримається не на однаковості, а на повазі, співдії й спільному сенсі.
Ми різні за досвідом, але єдині в цінностях:
• Свобода
Жити без страху. Обирати. Висловлюватися. Любити. Бути собою.
Саме за це стояли на передовій. І саме це тримали в тилу.
• Родина
Те, що було сенсом вижити. І на фронті. І в евакуації. І під час розлуки.
• Захист
Бажання вберегти своє. Навіть якщо ти не міг стріляти — ти хотів зберегти.
• Майбутнє
Не абстракція. А дитина в ліжечку. Кохана людина. Місто, що оживає. Мова, якою хочеться жити.
Нас об’єднує не роль, а спільна дія:
• Волонтерство — допомога без вимоги подяки. Рух від серця.
• Психоосвітні зустрічі — де люди вчаться говорити, слухати, мовчати разом.
• Громадські ініціативи — від ремонту школи до створення музею памʼяті. Дії, в яких «я» перетворюється на «ми».
📌 У таких ініціативах ніхто не питає: «А ти воював?». Там питають: «Чим ми можемо бути разом?»
Висновок
Справжня єдність — не про однаковий досвід. Вона про спільне серце, що бʼється в різних умовах, але в один такт.
Цивільні і військові — це як різні органи в одному тілі. Один бачить, другий тримає, третій несе. І лише разом вони можуть іти вперед.
📌 Ми можемо бути різні. Але ми не роз’єднані. Бо нас зшиває не роль, не форма, не статус — а вибір бути поруч, навіть коли не розумієш до кінця.
Разом ми — країна, яка зцілюється не через поділ, а через взаємність.
І саме ці точки опори можуть стати точками відліку — для майбутнього, у якому буде місце для кожного.
4. Формати зустрічей «цивільний — ветеран»
Діалог, який не ранить
Коли цивільні й військові зустрічаються в розмові — це завжди більше, ніж слова. Це зіткнення двох досвідів, двох мов, двох світів, які мають шанс не розбитися, а доторкнутись.
Проте такий контакт — вразливий. І якщо не створити безпечного простору, він може перетворитися з надії на нову травму: для обох.
Тому перш ніж питати, розповідати, «включатися» — важливо створити атмосферу, в якій присутність важливіша за пояснення, а повага — більша за цікавість.
Правила безпечного діалогу:
1. Без примусу.
Людина має право не говорити. І це право — непорушне.
2. Без тиску на спогади.
Жодне «а що було найстрашніше?» не варте довіри, яку може зруйнувати.
3. Без порівнянь.
«А мені теж було страшно під час тривоги» — може знецінити бойову реальність.
4. Без іронії про травму.
Навіть якщо жарт «для розрядки» — це може ранить глибше, ніж тиша.
5. Без місії «врятувати».
Ви не прийшли рятувати. Ви прийшли бути. І це — найцінніше.
Фрази, які створюють простір:
• «Я не знаю, як тобі. Але я хочу бути поряд — якщо це окей для тебе»
• «Ти можеш говорити. А можеш — мовчати. Я залишусь поруч»
• «Я не маю досвіду, як у тебе. Але маю бажання бути справжнім»
Протокол трьох запитань (емоційно безпечна структура діалогу):
• Що ти хочеш, щоб я почув?
(Це не «розкажи», а запрошення: що для тебе важливо, аби я дізнався?)
• Що тобі важко сказати?
(Навіть якщо відповідь — «нічого» або тиша. Саме питання вже підтримка.)
• Чим я можу бути корисний?
(Це не пропозиція допомоги, а відкриття простору для вибору. Відповіддю може бути «нічим». І це — теж окей.)
📌 Ці запитання не обов’язково озвучувати. Достатньо нести їх усередині як настанову — і діяти із цієї тиші.
Висновок
Справжній діалог — не про те, щоб «все дізнатися». А про те, щоб бути там, де боляче. І не відвернутись.
📌 Присутність без запитів. Повага без пояснень. Контакт без тиску.
Це і є — мова, яка зшиває.
Це і є — простір, у якому хтось може знову повірити, що його не зрадять.
5. Історії двох світів
Коли досвіди різні, але серце — спільне
На тлі війни часто виникає розділення:
«Ми — фронт, ви — тил»,
«Ми — ті, хто бачили», ви — ті, хто «не зрозуміє».
Але паралельно з цим — щодня в Україні народжуються інші історії.
Вони не завжди гучні. Не завжди офіційні. Але вони змінюють реальність. Бо саме в них фронт і тил зустрічаються не в діалозі болю, а в діях підтримки.
Ці історії — про те, що війна не зламала міст. Вона змусила будувати його наново. І це вдається. Крок за кроком. Рука до руки.
Приклади спільних ініціатив
1. Проєкт кулінарної памʼяті
2. Ветерани готують їжу разом із волонтерами і цивільними родинами.
3. Рецепти — зі спогадів. Розмови — без плану.
4. Тут їжа — не про їжу. А про спогади, роль, контакт, довіру.
2. Групи вшанування
Дружини загиблих і побратими діляться історіями про людей, яких вони втратили.
Цивільні — слухають. Потім усі разом садять дерево або ставлять лампадку.
Це не «церемонія». Це — дія, яка вшановує життя.
3. Простір співприсутності
У кімнаті — ветеран, психолог, волонтер, цивільний фасилітатор.
Це не терапія. Це коло, де можна просто бути, без тиску, без «роботи».
Бути в тілі. В тиші. В дотику до реального «тут і тепер».
5. Онлайн-дотик «Як ти сьогодні?»
Цивільні надсилають короткі голосові повідомлення. Без пафосу. Без шаблонів.
Просто: «Я поруч, якщо хочеш — відповідай».
Ветерани — відповідають. Іноді. По-різному. Але завжди чесно.
6. Протокол спільної дії: як бути поруч у справах
Коли ветеран і цивільний беруть участь у спільному проєкті, події чи волонтерській ініціативі, навіть добрі наміри можуть зіткнутись із непорозумінням. Один — діє з досвіду фронту. Інший — з тилу. У кожного свій темп, стиль реагування, рівень енергії.
Щоб зберегти взаємну повагу і створити справді підтримувальний простір, варто опиратись на простий протокол взаємодії у дії:
1. Початкова зустріч: домовитися, а не уявити
Запитання, які варто обговорити:
• Який формат спілкування нам зручний? (письмово/усно/пауза між відповідями)
• Що мене тригерить або дратує — і як ти можеш це не зачепити?
• Що для мене — знак поваги? (точність, дотик, спокій, дистанція)
• Як ти хочеш, щоб я реагував/ла, якщо ти раптом зникнеш із контакту?
📌 Домовленості — це не слабкість, а гідність дії.
2. Під час роботи: перевіряти, не контролювати
Фрази, які варто вживати під час співпраці:
• «Окей, давай зробимо паузу — просто подихаємо»
• «Мені важливо, щоб ти мав/мала змогу відійти, коли треба»
• «Я не очікую, що ти будеш “на рівні” — ми разом, і цього досить»
• «Чи зручно тобі, як ми діємо? Можна щось змінити»
📌 Робота — це не лише продуктивність. Це стосунок.
3. Після дії: дати один одному зворотний зв’язок
Як це зробити з повагою:
• «Дякую тобі за цей досвід. Що тобі далося легко, а що — важко?»
• «Що ти хотів/ла б інакше наступного разу?»
• «Можемо зробити паузу, якщо треба. Твій стан — важливіший за результат.»
📌 Зворотний зв’язок — це турбота, а не претензія.
4. Якщо хтось «випадає» або замикається
Це не ознака конфлікту. Це — сигнал: боляче, важко, або просто занадто.
Як реагувати:
• Не звинувачувати, не тиснути, не тягнути назад.
• Написати: «Я тут, коли будеш готовий/готова. Ти не зобов’язаний нічого».
• Прийняти паузу — як природну частину процесу.
📌 Війна залишає відлуння. Дай місце для тиші, і вона стане довірою.
Цей протокол — не інструкція. Це запрошення.
Запрошення до партнерства, де ніхто не тягне іншого. А йде поруч.
Запрошення до спільної дії, яка зцілює не лише результатом, а самим фактом того, що ми — разом.
Що спільного в цих форматах:
• Спільна дія. Не «допомога», а взаємність. Рух, у якому кожен щось робить.
• Відсутність ієрархії. Ніхто не головніший. Усі — на рівні гідності.
• Простір без тиску. Ніхто не мусить «відкриватися». Але може — якщо захоче.
• Місце для мовчання. Там, де не треба говорити, щоб бути почутим.
📌 В усіх цих ініціативах діє просте правило:
«Не пояснюй — будь. Не зцілюй — тримай. Не вимагай — запрошуй».
7. Самодопомога у тиші
Що робити, коли складно — і не з ким говорити
Цивільний чи військовий — не має значення. Є моменти, коли все всередині стиснуто. Коли тіло мовчить, думки важкі, а серце — як у бетоні. І тоді важливо знати: підтримка починається зсередини. З простих речей. З тілесної присутності.
📌 Цей протокол — не про те, щоб «все налагодити». А про те, щоб триматися.
Щоб повернути собі опору, коли навколо і всередині — хаос.
Протокол самодопомоги: «Сила в тиші»
1. Видих.
Сядь зручно. Відчуй, як твоя спина торкається опори. Зроби 3 повільні видихи. Без зусиль. Просто дозволь повітрю виходити.
📌 Видих — це сигнал мозку: я живий. Я не в небезпеці зараз.
2. Відчуй тіло.
Перенеси увагу на тіло. Почни з ніг. Далі — живіт. Плечі. Обличчя. Зверни увагу, де затиснуто. Просто помічай, не змінюй.
📌 Коли ти в тілі — ти повертаєшся з минулого чи тривоги в «тут і тепер».
3. Назви три речі, за які вдячний зараз.
Навіть найменші: «я пив теплий чай», «мені написали», «я дихаю».
📌 Вдячність — не обов’язок. Це міст до себе, до життя, до присутності.
4. Дозволь собі мовчання.
Не поспішай повертатись у «функціонування». Просто побудь із собою. Без задач. Без очікувань. Без виправдань.
Коли варто це зробити?
• після важкої розмови або спогаду;
• коли хочеться закритися від усіх;
• коли тіло напружене, а думки — хаотичні;
• коли здається, що «я більше не можу».
Висновок
Самодопомога — це не «план порятунку». Це акт поваги до себе.
Це спосіб нагадати собі, що ти — не лише травма.
Ти — людина. І твоє тіло, твоє дихання, твоя тиша — можуть стати тим місцем, із якого починається повернення.
📌 Якщо тобі зараз важко — зупинись.
Сядь. Видихни. Відчуй тіло. Подякуй. Побудь.
Ти вже робиш більше, ніж здається.
Замість післямови: ми вже будуємо нову мову — разом
Замість післямови: ми вже будуємо нову мову — разом
Цей текст — не лише про військових і цивільних. Він — про кожного, хто не хоче жити в тиші нерозуміння.
Про кожного, хто, навіть не маючи правильних слів, усе одно намагається бути поруч.
Суспільство не лікується наказами.
Воно відновлюється через людяність. Через довіру. Через мовчазне «я поруч», сказане у правильний момент.
І саме так — із тиші, з присутності, з маленьких дій — починається нова мова. Мова, у якій немає вимог. Є лише вибір бути поруч.
📌 Бо у великій травмі важливо не лише пам’ятати, як воювали.
А й навчитися — як жити разом після бою. Як дивитись в очі. Як говорити, коли слів мало. Як мовчати — але бути.
Коли війна відходить — починається інше повернення
Україна — це не лише лінія фронту.
Це не лише карта. І навіть не лише історія.
Це тисячі діалогів, рук, листів, повідомлень, лампадок, дерев, очей.
Це світ, у якому фронт і тил більше не міряються досвідом. Вони діють — разом.
Це країна, в якій замість «ти не зрозумієш» зʼявляється «дякую, що поряд».
У якій люди не запитують, «а ти що робив», а питають — «як ти сьогодні».
Це світ, у якому ми можемо бути різними. Але не розʼєднаними.
📌 І чим більше ми творимо такі історії — тим менше між нами буде стін.
А більше — мостів.
Можливо, це і є наша справжня перемога: вміти бути людьми, навіть після того, як усе зруйновано.
І будувати нову країну — не на мовчанні, а на присутності.
Статтю підготовлено Марією Петровою, клінічним психологом, головою Національної ради психологів України.
📧 Контакт для зворотного зв’язку: ncpu@gmail.com
0 Comments