Вступ

Коли ми говоримо про війну — у свідомості часто постають окопи, броня, втрати. Але поруч із цими образами існує ще одна війна — тиха, невидима, але не менш глибока. Це війна тиші між тими, хто був на передовій, і тими, хто залишився в тилу. Тиша, наповнена розгубленістю, болем, провиною, страхом не зрозуміти й бути не зрозумілим.

У своїй роботі я маю честь щодня чути голоси — військових, які повертаються додому, і цивільних, які залишались і тримали тил. У кожному з цих голосів звучить прохання. Не до досконалості. Не до правильності. А до справжньої присутності, до людяності, до поваги без пояснень.

Саме з цих розмов народився цей текст.

Ця стаття — не інструкція й не маніфест. Вона — спроба створити міст. Простір, де можна бути різними — і водночас поруч.

Де військові не мусять «пояснювати», а цивільні — «відпрацьовувати».

Де замість змагання в болю є гідність досвіду кожного.

Де з’являється можливість — просто бути. Бути разом, навіть коли важко. Навіть коли мовчки.

Бо ми всі — різні. Але ми всі — не самі.

📌 Кожен має свою війну — і кожен потребує спільного миру.

Цивільні й військові — це не два народи. Це одне суспільство, яке зазнало різних ран. І лише в діалозі ці рани можуть перетворитися на джерело сили.

Це запрошення — не до пояснень. А до тиші, в якій народжується довіра.

1. Психологічний конфлікт: «Ти не розумієш»

Мовчання як відповідь на нерозділений досвід

Війна змінює людину. Але ще більше змінює сприйняття світу довкола.

Коли військовий повертається з фронту, він потрапляє не просто в мирну зону — а у світ, де його досвід не має слів, а біль не має адресата. Це світ, який жив далі: кав’ярні, плани, розмови про серіали, суперечки про політику. Іноді здається, що тебе не помітили. Що твоє повернення не стало подією — бо ніхто не знає, куди покласти твій досвід.

У той самий час цивільні можуть щиро хотіти підтримати, але не знають як. Вони бояться сказати щось не так. Відчувають провину, розгубленість, і тому… мовчать.

Це мовчання — не злісне. Але воно ранить. Бо між досвідами виникає тиша — холодна, порожня, мов бетонна стіна.

І ця стіна має свою психологію.

Що відчуває ветеран:

• Уникання розмови:

«Все одно не зрозумієш» — це не агресія, а відчай. Це спосіб зберегти себе від знецінення чи нерозуміння.

• Агресія чи сарказм:

«Спробуй побути в Ізюмі» — відповідь, за якою стоїть крик: «Мій досвід — реальний. Не зменшуй його».

• Замкненість у родині:

Важко пояснювати близьким, що нічого не «закінчилося». Що тіло повернулося, а психіка — ще в дорозі.

• Відмова від допомоги:

Якщо психолог або волонтер сприймається як далекий від фронту — довіра зникає ще до першої фрази.

Коли не питають — виникає відчуження:

• Емоційна глухота:

Людина перестає реагувати. Вона вже не чекає, що хтось справді почує.

• Байдужість до «мирного життя»:

«Пішли б ви всі на фронт — тоді б побачили, що таке проблеми» — не злість, а фрустрація.

• Ізоляція:

Ветеран віддаляється від друзів, родини, соціуму. Відмовляється від спроб бути зрозумілим.

Психологічне тло цього конфлікту:

• Ветеран не має мови, щоб передати досвід.

Війна — це відчуття, образи, звуки, запахи. Це не вкладається в слова.

• Цивільний боїться спитати або не знає, як реагувати.

Тому тиша здається безпечнішою, хоч вона — теж бар’єр.

«Ти не розумієш» — це не образа. Це захисна реакція, яка приховує потребу бути почутим.

Це не закриті двері, а запрошення — бути поруч, навіть коли мовчання довше за слова.

📌 Інколи найважливіше, що можна сказати — це не порада, не питання, не оцінка.

А проста фраза:

«Я не знаю, що ти пережив. Але я тут. І я готовий бути поруч — без примусу, без поспіху, без очікувань».

2. Почуття провини у цивільних

Бути не на фронті — теж боляче

Після повномасштабного вторгнення багато цивільних зіткнулися з неочікуваною емоцією: почуттям провини за те, що вижили.
Ти не тримав зброї. Не був у штурмі. Не ховався в окопі. І хоча ти допомагав: носив коробки, віддавав гроші, молився, підтримував — усередині з’являється думка: «Цього замало».

Цей стан — не виняток. Це психоемоційна реальність великої кількості цивільних українців. Його не завжди видно ззовні. Але він впливає на вибір, комунікацію, самооцінку.

📌 Ця провина — не доказ байдужості. Це доказ співпереживання. Але вона не має керувати життям.

Що відчуває цивільна людина:

• Знецінення власної участі:

«Я лише волонтерив», «Я просто працював — це нічого у порівнянні з тими, хто втратив побратимів».

• Сором за “нормальне життя”:

Нове взуття, сміх у кафе, відпочинок — усе це викликає тіньове питання: «А чи маю я на це право?»

• Спроба “відпрацювати” право на безпеку:

Людина йде в постійне виснаження: більше допомагати, більше жертвувати, більше тримати, — аби хоч якось «збалансувати» своє мирне життя.

Це — травма тилу

Так само, як у фронтовиків є ПТСР, у цивільних є вторинна травма виживання.

Це коли людина не була в епіцентрі жахіть, але несвідомо відчуває відповідальність за тих, хто загинув.

Це — внутрішній конфлікт між вдячністю і провиною.

📌 І це вимагає не сорому, а турботи.

Як підтримати себе, якщо ти це відчуваєш:

• Не знецінюй свій шлях.

Кожен день, коли ти підтримував, мовчки тримав родину, шукав способи допомоги — це частина спільного фронту.

• Перетворюй провину на дію.

Замість самобичування — спитай: «Що я можу зробити сьогодні? Для кого бути опорою?»

• Дозволяй собі радість.

Сміх, задоволення, краса — це не зрада, а доказ, що життя триває. Це — честь тим, хто зробив це можливим.

• Говори з ветеранами чесно, без самобичування.

Скажи: «Мені складно. Я відчуваю сором, але хочу бути поряд». Ця чесність створює міст.

Висновок

📌 Почуття провини — природна емоція. Але вона не має стати стилем життя.

Ніхто не народжений, щоб «відпрацьовувати» чи «доказувати» своє право на життя.

Твоє життя — це цінність. Не компенсація, не обов’язок, не докір. А доказ того, що ми — живі.

І саме цим життям — з любов’ю, присутністю, турботою — ти вже шануєш тих, хто не повернувся.

Живи не замість когось. А поруч із памʼяттю. І з вибором творити світ, у якому хочеться жити.

3. Спільні точки опори

Те, що тримає, навіть коли досвіди не збігаються

Коли один бачить війну через приціл, а інший — через екран телефону, між ними легко виникає дистанція. Але є речі, які не потребують однакового досвіду.

Є точки опори, які проживають усі, незалежно від ролі: і той, хто воював, і той, хто варив борщ для ТРО, і той, хто обіймав дитину в підвалі.

Саме ці точки стають фундаментом нової єдності, яка тримається не на однаковості, а на повазі, співдії й спільному сенсі.

Ми різні за досвідом, але єдині в цінностях:

• Свобода

Жити без страху. Обирати. Висловлюватися. Любити. Бути собою.

Саме за це стояли на передовій. І саме це тримали в тилу.

• Родина

Те, що було сенсом вижити. І на фронті. І в евакуації. І під час розлуки.

• Захист

Бажання вберегти своє. Навіть якщо ти не міг стріляти — ти хотів зберегти.

• Майбутнє

Не абстракція. А дитина в ліжечку. Кохана людина. Місто, що оживає. Мова, якою хочеться жити.

Нас об’єднує не роль, а спільна дія:

• Волонтерство — допомога без вимоги подяки. Рух від серця.

• Психоосвітні зустрічі — де люди вчаться говорити, слухати, мовчати разом.

• Громадські ініціативи — від ремонту школи до створення музею памʼяті. Дії, в яких «я» перетворюється на «ми».

📌 У таких ініціативах ніхто не питає: «А ти воював?». Там питають: «Чим ми можемо бути разом?»

Висновок

Справжня єдність — не про однаковий досвід. Вона про спільне серце, що бʼється в різних умовах, але в один такт.

Цивільні і військові — це як різні органи в одному тілі. Один бачить, другий тримає, третій несе. І лише разом вони можуть іти вперед.

📌 Ми можемо бути різні. Але ми не роз’єднані. Бо нас зшиває не роль, не форма, не статус — а вибір бути поруч, навіть коли не розумієш до кінця.

Разом ми — країна, яка зцілюється не через поділ, а через взаємність.

І саме ці точки опори можуть стати точками відліку — для майбутнього, у якому буде місце для кожного.

4. Формати зустрічей «цивільний — ветеран»

Діалог, який не ранить

Коли цивільні й військові зустрічаються в розмові — це завжди більше, ніж слова. Це зіткнення двох досвідів, двох мов, двох світів, які мають шанс не розбитися, а доторкнутись.

Проте такий контакт — вразливий. І якщо не створити безпечного простору, він може перетворитися з надії на нову травму: для обох.

Тому перш ніж питати, розповідати, «включатися» — важливо створити атмосферу, в якій присутність важливіша за пояснення, а повага — більша за цікавість.

Правила безпечного діалогу:

1. Без примусу.

Людина має право не говорити. І це право — непорушне.

2. Без тиску на спогади.

Жодне «а що було найстрашніше?» не варте довіри, яку може зруйнувати.

3. Без порівнянь.

«А мені теж було страшно під час тривоги» — може знецінити бойову реальність.

4. Без іронії про травму.

Навіть якщо жарт «для розрядки» — це може ранить глибше, ніж тиша.

5. Без місії «врятувати».

Ви не прийшли рятувати. Ви прийшли бути. І це — найцінніше.

Фрази, які створюють простір:

• «Я не знаю, як тобі. Але я хочу бути поряд — якщо це окей для тебе»

• «Ти можеш говорити. А можеш — мовчати. Я залишусь поруч»

• «Я не маю досвіду, як у тебе. Але маю бажання бути справжнім»

Протокол трьох запитань (емоційно безпечна структура діалогу):

• Що ти хочеш, щоб я почув?

(Це не «розкажи», а запрошення: що для тебе важливо, аби я дізнався?)

• Що тобі важко сказати?

(Навіть якщо відповідь — «нічого» або тиша. Саме питання вже підтримка.)

• Чим я можу бути корисний?

(Це не пропозиція допомоги, а відкриття простору для вибору. Відповіддю може бути «нічим». І це — теж окей.)

📌 Ці запитання не обов’язково озвучувати. Достатньо нести їх усередині як настанову — і діяти із цієї тиші.

Висновок

Справжній діалог — не про те, щоб «все дізнатися». А про те, щоб бути там, де боляче. І не відвернутись.

📌 Присутність без запитів. Повага без пояснень. Контакт без тиску.

Це і є — мова, яка зшиває.

Це і є — простір, у якому хтось може знову повірити, що його не зрадять.

5. Історії двох світів

Коли досвіди різні, але серце — спільне

На тлі війни часто виникає розділення:

«Ми — фронт, ви — тил»,

«Ми — ті, хто бачили», ви — ті, хто «не зрозуміє».

Але паралельно з цим — щодня в Україні народжуються інші історії.

Вони не завжди гучні. Не завжди офіційні. Але вони змінюють реальність. Бо саме в них фронт і тил зустрічаються не в діалозі болю, а в діях підтримки.

Ці історії — про те, що війна не зламала міст. Вона змусила будувати його наново. І це вдається. Крок за кроком. Рука до руки.

Приклади спільних ініціатив

1. Проєкт кулінарної памʼяті

2. Ветерани готують їжу разом із волонтерами і цивільними родинами.

3. Рецепти — зі спогадів. Розмови — без плану.

4. Тут їжа — не про їжу. А про спогади, роль, контакт, довіру.

2. Групи вшанування

Дружини загиблих і побратими діляться історіями про людей, яких вони втратили.

Цивільні — слухають. Потім усі разом садять дерево або ставлять лампадку.

Це не «церемонія». Це — дія, яка вшановує життя.

3. Простір співприсутності

У кімнаті — ветеран, психолог, волонтер, цивільний фасилітатор.

Це не терапія. Це коло, де можна просто бути, без тиску, без «роботи».

Бути в тілі. В тиші. В дотику до реального «тут і тепер».

5. Онлайн-дотик «Як ти сьогодні?»

Цивільні надсилають короткі голосові повідомлення. Без пафосу. Без шаблонів.

Просто: «Я поруч, якщо хочеш — відповідай».

Ветерани — відповідають. Іноді. По-різному. Але завжди чесно.

6. Протокол спільної дії: як бути поруч у справах

Коли ветеран і цивільний беруть участь у спільному проєкті, події чи волонтерській ініціативі, навіть добрі наміри можуть зіткнутись із непорозумінням. Один — діє з досвіду фронту. Інший — з тилу. У кожного свій темп, стиль реагування, рівень енергії.

Щоб зберегти взаємну повагу і створити справді підтримувальний простір, варто опиратись на простий протокол взаємодії у дії:

1. Початкова зустріч: домовитися, а не уявити

Запитання, які варто обговорити:

• Який формат спілкування нам зручний? (письмово/усно/пауза між відповідями)

• Що мене тригерить або дратує — і як ти можеш це не зачепити?

• Що для мене — знак поваги? (точність, дотик, спокій, дистанція)

• Як ти хочеш, щоб я реагував/ла, якщо ти раптом зникнеш із контакту?

📌 Домовленості — це не слабкість, а гідність дії.

2. Під час роботи: перевіряти, не контролювати

Фрази, які варто вживати під час співпраці:

• «Окей, давай зробимо паузу — просто подихаємо»

• «Мені важливо, щоб ти мав/мала змогу відійти, коли треба»

• «Я не очікую, що ти будеш “на рівні” — ми разом, і цього досить»

• «Чи зручно тобі, як ми діємо? Можна щось змінити»

📌 Робота — це не лише продуктивність. Це стосунок.

3. Після дії: дати один одному зворотний зв’язок

Як це зробити з повагою:

• «Дякую тобі за цей досвід. Що тобі далося легко, а що — важко?»

• «Що ти хотів/ла б інакше наступного разу?»

• «Можемо зробити паузу, якщо треба. Твій стан — важливіший за результат.»

📌 Зворотний зв’язок — це турбота, а не претензія.

4. Якщо хтось «випадає» або замикається

Це не ознака конфлікту. Це — сигнал: боляче, важко, або просто занадто.

Як реагувати:

• Не звинувачувати, не тиснути, не тягнути назад.

• Написати: «Я тут, коли будеш готовий/готова. Ти не зобов’язаний нічого».

• Прийняти паузу — як природну частину процесу.

📌 Війна залишає відлуння. Дай місце для тиші, і вона стане довірою.

Цей протокол — не інструкція. Це запрошення.

Запрошення до партнерства, де ніхто не тягне іншого. А йде поруч.

Запрошення до спільної дії, яка зцілює не лише результатом, а самим фактом того, що ми — разом.

Що спільного в цих форматах:

• Спільна дія. Не «допомога», а взаємність. Рух, у якому кожен щось робить.

• Відсутність ієрархії. Ніхто не головніший. Усі — на рівні гідності.

• Простір без тиску. Ніхто не мусить «відкриватися». Але може — якщо захоче.

• Місце для мовчання. Там, де не треба говорити, щоб бути почутим.

📌 В усіх цих ініціативах діє просте правило:

«Не пояснюй — будь. Не зцілюй — тримай. Не вимагай — запрошуй».

7. Самодопомога у тиші

Що робити, коли складно — і не з ким говорити

Цивільний чи військовий — не має значення. Є моменти, коли все всередині стиснуто. Коли тіло мовчить, думки важкі, а серце — як у бетоні. І тоді важливо знати: підтримка починається зсередини. З простих речей. З тілесної присутності.

📌 Цей протокол — не про те, щоб «все налагодити». А про те, щоб триматися.

Щоб повернути собі опору, коли навколо і всередині — хаос.

Протокол самодопомоги: «Сила в тиші»

1. Видих.

Сядь зручно. Відчуй, як твоя спина торкається опори. Зроби 3 повільні видихи. Без зусиль. Просто дозволь повітрю виходити.

📌 Видих — це сигнал мозку: я живий. Я не в небезпеці зараз.

2. Відчуй тіло.

Перенеси увагу на тіло. Почни з ніг. Далі — живіт. Плечі. Обличчя. Зверни увагу, де затиснуто. Просто помічай, не змінюй.

📌 Коли ти в тілі — ти повертаєшся з минулого чи тривоги в «тут і тепер».

3. Назви три речі, за які вдячний зараз.

Навіть найменші: «я пив теплий чай», «мені написали», «я дихаю».

📌 Вдячність — не обов’язок. Це міст до себе, до життя, до присутності.

4. Дозволь собі мовчання.

Не поспішай повертатись у «функціонування». Просто побудь із собою. Без задач. Без очікувань. Без виправдань.

Коли варто це зробити?

• після важкої розмови або спогаду;

• коли хочеться закритися від усіх;

• коли тіло напружене, а думки — хаотичні;

• коли здається, що «я більше не можу».

Висновок

Самодопомога — це не «план порятунку». Це акт поваги до себе.

Це спосіб нагадати собі, що ти — не лише травма.

Ти — людина. І твоє тіло, твоє дихання, твоя тиша — можуть стати тим місцем, із якого починається повернення.

📌 Якщо тобі зараз важко — зупинись.

Сядь. Видихни. Відчуй тіло. Подякуй. Побудь.

Ти вже робиш більше, ніж здається.

Замість післямови: ми вже будуємо нову мову — разом

Замість післямови: ми вже будуємо нову мову — разом

Цей текст — не лише про військових і цивільних. Він — про кожного, хто не хоче жити в тиші нерозуміння.

Про кожного, хто, навіть не маючи правильних слів, усе одно намагається бути поруч.

Суспільство не лікується наказами.

Воно відновлюється через людяність. Через довіру. Через мовчазне «я поруч», сказане у правильний момент.

І саме так — із тиші, з присутності, з маленьких дій — починається нова мова. Мова, у якій немає вимог. Є лише вибір бути поруч.

📌 Бо у великій травмі важливо не лише пам’ятати, як воювали.

А й навчитися — як жити разом після бою. Як дивитись в очі. Як говорити, коли слів мало. Як мовчати — але бути.

Коли війна відходить — починається інше повернення

Україна — це не лише лінія фронту.

Це не лише карта. І навіть не лише історія.

Це тисячі діалогів, рук, листів, повідомлень, лампадок, дерев, очей.

Це світ, у якому фронт і тил більше не міряються досвідом. Вони діють — разом.

Це країна, в якій замість «ти не зрозумієш» зʼявляється «дякую, що поряд».

У якій люди не запитують, «а ти що робив», а питають — «як ти сьогодні».

Це світ, у якому ми можемо бути різними. Але не розʼєднаними.

📌 І чим більше ми творимо такі історії — тим менше між нами буде стін.

А більше — мостів.

Можливо, це і є наша справжня перемога: вміти бути людьми, навіть після того, як усе зруйновано.

І будувати нову країну — не на мовчанні, а на присутності.

Статтю підготовлено Марією Петровою, клінічним психологом, головою Національної ради психологів України.

📧 Контакт для зворотного зв’язку: ncpu@gmail.com


0 Comments

Leave a Reply

Avatar placeholder

Your email address will not be published. Required fields are marked *